25.09.2012, 15:18

Від Сяну до Дону на велосипеді

   Ідея переїхати всю Україну на велосипеді з крайньої західної в крайню східну точку прийшла ще 2 роки тому. Якось восени вирішив я поїхати в гості до свого стрийка, який проживає в Луцьку, на велосипеді. Сама думка такої поїдки здавалася мені неймовірною. Та й відстань була більша за 150 кілометрів…Тим не менше, за 10 годин їзди мені вдалося здійснити задумане. І, вже потім повертаючись до Львова, в голову прийшла думка колись переїхати так всю Україну від села Соломонового на Закарпатті до Червоної Зірки на Луганщині…

   Пройшло 2 роки, коли в червні 2012 року я згадав про давню мрію, яку й мрією то і не назвеш, а радше божевільною витівкою, на яку не вистачило б духу і волі…Однак, трохи поміркувавши, опрацювавши картографічні та інтернет-джерела, мрія набувала реальних рис. Врешті-решт було прийнято рішення до кінця літа 2012 року втілити ідею в життя.
   18 червня – це була дата старту, яку я остаточно вибрав, зваживши всі «За» і «Проти». Відбувши волонтерство під час Євро – 2012 у Львові я тут же на 2-й день вирушив додому, щоб спакувати велосипед в дорогу. Проходить 2 години – і от я вже стою у повному велосипедному екіпіруванні на вокзалі в Стрию. Слід згадати про те, що було взято мною в таку далеку дорогу.
   Найперше – це велосипед. Мій рідний TREK 4300 Disc, якого я купив рік тому на власноруч зекономлені гроші, не викликав жодних питань у плані надійності. Крім того, речі спакував у спеціальний велобаул – велику сумку, що кріпиться на багажник. Об’єму в 50 літрів цілком вистачило для того, щоб взяти з собою палатку, спальник, 2 велофутболки, велоштани, велотруси, шорти, утеплену куртку, дощовик, кросівки, змінну білизну, каремат, ніж, запасну камеру, чохол для перевезення велосипеда в поїзді, фотоапарат, автомобільну карту України, а також набір шестигранників для регулювання велосипеда в польових умовах і ще кілька дрібниць в дорогу. Загальна вага спорядження без велосипеда становила 13 кілограм. Забув взяти ще прапор України, однак цю нестачу потім компенсую в Берегово у туристичному магазині…Харчуватися я планував у придорожніх кафе та магазинах, тому ніякого кухонного начиння з собою не брав.
   Сідаю на електричку зі Стрия до Мукачевого і вже о 16-й годині помаленьку кочусь по мукачівській бруківці в напрямку на Ужгород. Сонце пекло немилосердно і доводилось пити хоч якусь рідину ледь не кожні 10 хвилин. По дорозі відвідав замок тамплієрів у селі Середнє, про який чув на одній з лекцій в університеті. Близько 19 години проїхав Ужгород і поїхав у напрямку на місто Чоп. Ще трохи часу і от о 21-й годині я у крайній західній точці України – в селі Соломоново. Роблю декілька фотографій і повертаю на схід. Виїхав за Чоп і поблизу села Червоне, у полі, розбив палатку і ліг спати.
   Наступного дня шлях пролягав через Берегівський, Виноградівський та Хустський райони. Сказати, що Закарпаття дуже колоритне і незвичайне – це нічого не сказати. Враження таке, що потрапляєш в іншу країну. Специфічний клімат, угорська та румунська мови, будівлі, накриті черепицею, як десь в Чехії – все це залишило найпрекрасніші спогади про Закарпаття… Ночував я у м.Хуст в доброї знайомої, яка гостинно прийняла і накормила.
   Третього дня подолав відстань між Хустом і Раховом, їдучи прикордонними селами, де вже відчувається дух Карпат – неймовірні краєвиди, високі гори і бурхливі річки. Ночував цього разу теж у знайомої, яка навчається у нашому університеті, правда на рік молодша за мене.
   Зранку встав, походив по Рахову, і вже пополудні виїхав у напрямку на Яремче. Сьогодні мені судилося подолати нелегкий Яблуницький перевал висотою 930 метрів над рівнем моря. Дорога з Рахова до Ясіні дуже мальовнича, проходить між горами, повз річку Тису. Одразу перед селищем Ясіня привертає увагу найбільший водоспад Закарпаття – водоспад Труфанець.
  На перевал їхалось тяжко, однак взяв його не зупиняючись – 30 хвилин суцільного підйому та ще й з вантажем на багажнику. Було весело і тяжко!
   Після перевалу досить швидко проїхав Яблуницю, Татарів і Микуличин, та близько 21-ї години вже минав Яремче. Цього дня судилося заночувати у друга Тараса, що проживає в Делятині. Смачна вечеря, приготована його мамою, залишила приємні спогади на всю поїздку.
  Наступного дня проїхав 120 кілометрів від Делятина до Чернівців, де по дорозі заїхав у Коломийський музей “Писанка”. Дуже цікаво – всім рекомендую.
  У Чернівцях довелось змінювати ланцюг, бо вже накрутив майже 500 кілометрів. З цим мені допомогли хлопці з веломагазину.
Після Чернівців почалися безкраї поля пшениці, соняшнику та кукурудзи. Дорога вже не така мальовнича, як в Карпатах, а нецікаві й одноманітні краєвиди потроху втомлювали, однак загального настрою це не змінило.
   24 червня перетнув Дністер поблизу міста Новодністровська, де заодно і оглянув потужну Дністровську ГЕС. За Дністром почалася Вінничина, де одразу побачив інші будинки, рельєф, спосіб життя. Ввечері заїхав у скельний монастир, поблизу села Лядова, Могилів-Подільського району, де й заночував у гостиного монаха отця Пантелеймона.
   Після села Лядова шлях пролягав через Могилів-Подільський, Ямпіль і далі на Бершадь, де живуть мої родичі по батьковій лінії. Перед містом Крижопіль заночував у полі, при дорозі. Зранку встав, зібрав намет і в дощ поїхав. Тривав дощик близько 2-х годин. Вже аж перед м.Бершадь трохи розпогодилося. Родичі були шоковані моєю появою на велосипеді, однак радісно сприйняли ідею підкорення крайніх точок у такий спосіб. Поспілкувалися про все на світі і через день я вирушив далі в дорогу. Проїхав Гайворон і в'їхав у Кіровоградську область. Тут пейзажі зовсім ніякі – розпечена асфальтована дорога, сонце, безкраї поля пшениці, соняшника та кукурудзи і все. От так їдеш і їдеш… Вже аж надвечір, після 180 кілометрів дороги, заїжджаю в селище Добровеличківку – географічний центр України (у школі ми ще вивчали, що географічним центром України є с.м.т. Добровеличківка, однак недавно було визначено новий географічний центр, що знаходиться поблизу села Мар’янівка, Шполянського району на Черкащині).
   Під вечір почався дощ, і я змучений попросився у першу хату при дорозі в селі Піщаний Брід, де проживали двоє стареньких – дідусь і бабуся. Вони прийняли мене на ніч, ще й перед тим гарно накормили, за що їм величезне спасибі!
Після Добровеличківки маршрут пролягав до Дніпропетровська, де живуть родичі, але вже по маминій лінії. Мене чекав переїзд через Кіровоград, Знам’янку, Олександрію, та П’ятихатки. Дорога нічим не запам’яталася, окрім полів та першого дорожнього знаку біля Знам’янки, який показував, що до Луганська залишилось якихось 617 кілометрів…)))
   Після двох днів їзди та двох ночівель у полі, при дорозі, 1 липня приїхав у Дніпропетровськ, де відпочив день у здивованих родичів.
2 липня подолав відстань у 160 кілометрів від Дніпропетровська через Павлоград до межі з Донеччиною. Дорога запам’яталась лише немилосердною спекою та абрикосовими деревами при дорозі, де фрукти можна собі рвати досхочу, як в нас, на Західній Україні, наприклад, яблука. Також ближче до Донецька вже виднілися величезні терикони — залишки вугільних шахт.
   Переночувавши в полі, поїхав через Красноармійськ в напрямку на Донецьк. В місті був близько 16-ї години. Згадався епізод, коли я пригальмував на зупинці громадського транспорту, щоб перепочити, і підійшли двоє дідусів. Прочитали напис на багажнику і довго не могли повірити, що я їду сам з Ужгорода в Луганськ! А бабця, яка торгувала в кіоску, подарувала літр соку за 4 гривні замість 11 гривень! І знову дорога, дорога, дорога…
   Проходить ще один день, і от 4 липня ввечері в'їжджаю в Луганськ – радості немає меж! Зупинився в незнайомого дядька, який зустрів мене біля Чернівців: чоловік побачив напис на багажнику, і запропонував переночувати у нього в Луганську, бо сам він був на той час у відрядженні в Чернівцях.
   5 липня – вирішальний день! Відстань до головної мети — Червоної Зірки – рівно 150 кілометрів. Виїхав зранку о 8:00 і о 17:50 я вже стою і фотографуюсь біля прикордонного стовпця у селі Червона Зірка. Все, приїхав. Мрія збулася… Емоції переповнюють… Ось він – край України і край мого світу!
   Охоплюють просто неймовірні відчуття гордості та щастя. Вперше відчув, що означає здійснювати практично нереальні мрії. Роблю ще декілька фотографій, і потроху повертаю назад в Червону Зірку, де я хотів хоча б поговорити або сфотографуватися із кимось з місцевих жителів. Самого села як такого там вже немає. Залишилося чотири сім’ї, а решта хат повільно розвалюється на очах. Як потім мені розповіли місцеві мешканці, після розпаду колгоспів, майже всі покинули домівки і виїхали геть…
   Переночував я в сім’ї з Дагестану – однієї з 4-х, що й досі тут проживають. Виживають за рахунок худоби: здають молоко і так заробляють на життя. Дуже гостинні люди, які і накормили, і влаштували на ночівлю.
   Зранку настав час від’їжджати назад до Луганська, тому робимо останні фото, обмінюємося телефонами і прощаємось. З сумом в душі їду назад…
   Доїхав майже до Луганська, де поблизу, в сосновому лісі і заночував. Зранку, 7 липня, на Івана, встав і вирушив до Луганська. Трохи поїздив містом, зробив кілька фото, і ввечері виїхав на Київ. З Києва одразу пересів на поїзд і вже зранку 9 липня був у Стрию.

   Загалом веломарафон тривав майже 21 день, з яких їздових днів 17. Всього накрутив 2100 кілометрів. В середньому за один день проїжджав 130-150 км. Поїздка видалася просто грандіозною і пізнавальною. По-новому відкрив для себе рідну Україну, побачив нові міста, людей, пейзажі… Було багато часу подумати про життя, навчання тощо. Дякую Богу і людям, які допомагали в дорозі, а також друзям, які морально підтримували. Надіюсь, що мій приклад стане хорошим орієнтиром для молоді, і буде пропагандою активного відпочинку та здорового способу життя!<

Святослав Лазор. Студент V курсу Львівського національного университету ім.Франка.

 

 

Тема для Блога: 
Топ региона
В фейсбук Луганск
уникальная
Рекомендуемая