"У нас достатньо бойового духу, щоб захистити себе"

Понад чотириста лисичан проходили термінову службу у складі радянських військ в Афганістані 15 лютого, в день 22-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану, лідер Лисичанського Союзу ветеранів Афганістану Вадим Черемін розповів «Час Пік» про те, як сьогодні воїни-інтернаціоналісти розв'язують проблеми соціального характеру.

– У 1986 році у нас виникла ідея про організацію, яка об'єднає «афганців» і займатиметься нашими проблемами, захищатиме наші права. Цю ініціативу підтримав горком комсомолу й у результаті виникла Рада воїнів запасу.
На кожному підприємстві, а тоді у місті працювали всі заводи та фабрики, було обрано голову нашої організації. Керував Радою воїнів запасу Юрій Тітов, який останнім часом працював на содовому заводі. У 1987 році ми стали називатися Союз ветеранів Афганістану, головою було обрано Юрія Смирнова.
У 1988 році розпочалася активна робота, щовівторка ми зустрічалися у міськкомі комсомолу, обговорювали наші проблеми, шукали шляхи вирішення та будували плани. Війна в Афганістані ще тривала, тому наша діяльність була дуже доречною. Ми зустрічали афганських «дембелів», спільно вирішували їхні соціально-побутові проблеми та намагалися допомогти хлопцям адаптуватися у мирному житті.
Незабаром у Москві було створено Всесоюзну організацію ветеранів Афганістану. Ми співпрацювали з її керівництвом, листувалися, зустрічалися та обговорювали наболіле. Досі у моєму архіві є листування з головою цієї організації Олександром Катенєвим. Пам'ятаю його слова про те, що треба об'єднуватись, і що найближчим часом обов'язково буде створено українську Спілку ветеранів Афганістану. І це справді сталося у 1991 році.
Саме цього року, 15 травня, Лисичанська Спілка ветеранів Афганістану набула юридичного статусу, ми стали самостійною організацією. І з того часу я є її головою

– Скільки афганців об'єднує Союз?
- У 1989 році, на момент виведення радянських військ з Афганістану, нас було 425 людей. Шестеро з них не повернулися додому живими. Нині нас близько 300 людей. У цьому зменшенні не тільки ті, хто тимчасово пішов з життя, але й ті, хто назавжди виїхав з нашого міста. Хлопці помирали з різних причин – через хворобу, смерть на виробництві… Були випадки суїциду.

– Чим займається Союз сьогодні?
– Наша головна мета – соціально-правовий захист воїнів-інтернаціоналістів. Є «Закон про Статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту». Цієї норми закону ми дотримуємося у своїй діяльності й намагаємось, щоб це виконувалося. Але, на жаль, як у Лисичанську, так і всюди в Україні цей закон буксує. Тим більше, що він був розроблений у 1993 році, а сьогодні вже 2011 рік. Змінилося століття, змінилася навколишня дійсність, у тому числі й політична, і проблем у «афганців» лише додалося. Особисто я поки що не бачу якихось передумов для покращення ситуації.
Колись один чиновник сказав афганцю, мов, я тебе туди не посилав. І це була одна з осіб влади в СРСР. Сьогодні у незалежній Україні чиновники говорять інакше, але з тим самим змістом. Наприклад, про те, що Україна не брала участі у бойових діях на території Афганістану, тому й попит із чиновника відповідний.
До речі, 76 наших хлопців нагороджено бойовими орденами та медалями. А цього року Консул Російської Федерації вручив нашим воїнам-інтернаціоналістам Петру Мечетному та Сергію М'ястиковському медалі «За бойові заслуги».

– Як складаються стосунки із нинішньою лисичанською владою?
– Складно. Одні ставляться до проблем «афганців» із розумінням, інші відмахуються від нас, бо не розуміють. За останні 20 років, як тільки нас не називали, коли ми зверталися за допомогою. І героями, і вбивцями, і жебраками, і алкоголіками... Влада змінюється, а ми залишаємося.
Якось у 90-х, в Астрахані, місцеві воїни-інтернаціоналісти на знак протесту проти байдужості влади до їх проблем, дійшли до виконкому та кинули на землю свої бойові нагороди. До цього так зробили ветерани в'єтнамської війни у ​​Вашингтоні біля Білого дому. На той час був момент, коли у нас теж не складалися стосунки з владою, і ми хотіли вчинити так само. Але потім ситуація налагодилася.
1989 року В'ячеслав Іванович Лобач, який тоді керував містом, проштовхнув рішення про виділення нашим воїнам-інтернаціоналістам 36 квартир. Ще сім квартир нашим хлопцям виділила шахта «Чорноморка».
До речі, коли В'ячеслав Лобач був депутатом Верховної Ради, він підтримав нашу ідею встановити у місті пам'ятник на честь воїнів-інтернаціоналістів. І він з'явився у 1993 році. Це був один із перших пам'яток «афганцям» не лише в області, а й в Україні.
Можу сказати добрі слова і на адресу Сергія Григоровича Баранника. Коли він виконував обов'язки міського голови, то кілька разів допоміг нам із фінансами, щоби придбати для наших хлопців слуховий апарат, ліки.
А нещодавно ми зустрічалися із нашим нинішнім міським головою Сергієм Дунаєвим, обговорювали проблеми. З якихось питань домовилися, з якихось – ні. Ось на утримання офісу нашої організації, в якому ми зараз знаходимося, пообіцяли виділити кошти. Хоча ми не повинні просити владу про це, адже є «Закон про Статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». І стаття 20 цього закону свідчить, що утримання приміщень для наших організацій мають брати на себе виконкоми міськрад.
Щодо матеріальної підтримки, то нам начебто виділено владою 13 тисяч, тоді як в інших містах області організаціям воїнів-інтернаціоналістів виділено кошти у розмірі 25-30 тисяч гривень. З усім тим, Сергій Дунаєв пообіцяв надавати допомогу нашим воїнам-інтернаціоналістам у приватному порядку за відповідною заявою. Але ми не лише на владу сподіваємось, у світі ще є добрі люди.

– Хто вам допомагає?
– Найбільше нам допомагає Лисичанський НПЗ та профспілковий комітет цього підприємства. Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати профспілковому лідеру ЛІНІКу Володимиру Скакуну та генеральному директору заводу Костянтину Гусарову. Крім того, за кошти ТНК-ВР у київському шпиталі «Лісова поляна» було відремонтовано та відповідно обладнано палату для «афганців», де періодично проходять лікування наші воїни-інтернаціоналісти. Тож із ТНК-ВР у нас традиційно партнерські та добрі стосунки.

- Чи правда, що уряд хоче позбавити «афганців» пільг, що залишилися?
– Справді, на розгляд Верховної Ради винесено законопроєкт №75/62, який, по суті, скасовує «Закон Про статус ветеранів війни…». Простіше кажучи, Кабмін просить у Верховної Ради, щоб усі соціальні пільги – не лише наші, а й інших категорій українців, зокрема фронтовиків та «чорнобильців», регулювалися в «ручному режимі». Тобто, наприклад, треба на пільги виділити 100 мільйонів, а Кабмін каже, мов, у нас є лише 10 мільйонів, тому вони й будуть закладені до бюджету. Я не знаю, до чого це призведе, але впевнений, що це є антинародне рішення. Наприклад, наша категорія втратить пільги при оплаті комунальних послуг.
Звичайно, ми боротимемося з цією несправедливістю, створюватимемо ініціативні групи, звертатимемося до Президента України, щоб цей антинародний законопроєкт був відкликаний.

– Що чекає на ваш Союз у майбутньому? Чи не має трансформації до інших організацій?
- Звичайно, все у світі видозмінюється, але я утримаюся від прогнозів. Скажу, що на сьогодні в області 33 аналогічні організації. Нові об'єднання колишніх військових також періодично виникають. Ось зараз з'явилася в Україні організація воїнів-десантників, яка має назву «Ніхто, крім нас». Ми з цими хлопцями щільно контактуємо, спілкуємось. У них гарні цілі, завдання, є творча молодь і бажання досягти успіху. Ми обмінюємося досвідом, тому що, в принципі, рухаємось в одному напрямку.
А тим, хто не зважає на наші права і забуває про те, що долі тисяч людей зіпсовані афганською війною, ми ще не раз нагадаємо про те, що ми є. І в нас ще достатньо справжнього бойового духу, щоб захистити себе і протягнути руку допомоги тим, хто цього потребує.

Розмовляв Валерій КІХТЕНКО