У нас в гостях альманах "Свой вариант"

Хочу познакомить наших читателей и литераторов Чвс Пик с журналом "Свой вариант". На одноименном сайте печатаются также его авторы. Автор этих строк часто печатается в данном издании, предлагает и вам попробовать свои силы в нем. А пока - знакомство.

Свой вариант
Альманах
Межрегионального союза писателей
и Конгресса литераторов Украины
№ 18
При поддержке
Городского головы Луганска
Сергея Кравченко
и
Генерального директора
Научно-производственного центра
«ТРАНСМАШ»
Сергея Мокроусова
Мне, как городскому голове Луганска, отрадно, что мы оказываем
поддержку выходу в свет одного из лучших в СНГ литературных изданий.
Под этой обложкой собраны произведения десятков талантливых авторов
из многих областей Украины, их коллег из России.
Не зря говорят, что независимость страны – это, прежде всего,
зависимость от культуры, порядочности и справедливости. Ну, а одним
из высших проявлений культуры является литература, уровень развития
которой отражает в определённой степени уровень развития государства,
региона.<

Ставлю произведение нашего земляка из Лисичанска, чтобы вместе с вами познакомиться с ним. Далее - лругие авторы альманаха на очереди.

 

 

Михаил Лисицкий Лисичанск

КАВУНИ

Сьогодні друге вересня – день визволення нашого міста. Я щойно повернувся

з урочистостей. По дорозі купив великий кавун, нарізав його довгими скибками.

Солодкий рожевий сік, як останок життя, стікає крізь пальці…

Спогади – згустки пам’яті про страшну війну, що вкрала моє дитинство,

мов тромби крові, не дають спокою моєму серцю...

Фашисти швидко вдерлися в наше селище. По широкій дорозі зі скреготом

повзли велетенські танки, за ними гармати, польова кухня.

Окупанти нахабно зайняли кращі будинки, а нас викинули на вулицю.

В нашій хаті розташували штаб, у сусід – щось на зразок шинка, поряд

оселились староста і поліцаї. У двір напроти привезли якихось «панянок», як

їх зневажливо називали наші матері. Звідти майже щовечора лунав патефон чи

губна гармоніка. Іноді було чутно стриманий сміх тих дівчат та гучний регіт

«фріців».

Фріцами ми називали всіх загарбників: німців, румун, італійців, мадяр.

Вони жили без зайвої остороги. Наші війська були аж за Дінцем, полонені

солдати знаходились в концтаборі біля Осьмушинського яру. Комуністів і євреїв

розстрілювали. З нашої вулиці в їх пазури попав старий більшовик Макар Федякін

і добрий дідусь Раїк. Молодь почали вивозили до Німеччини. Із мешканців

зоставались тільки жінки та діти. Були встановлені жорстокі порядки. Навіть

за намагання спротиву, невиконання наказу, а тим паче крадіжку, на винуватця

чекав розстріл.

Зате самі грабували, тягли все, що западало на їх нахабні очі. Яйця, кури,

кролі, сало, а хто не встиг заколоти, то й порося — все йшло до їхнього столу.

Корови були взяті на облік. Пильно слідкували, щоб наші мами молоко до

краплини відносили на фашистську кухню.

Часто відправляли посилки додому, іноді одержували пакунки звідти.

У них всі розпорядження, всі роботи виконувались з високою педантичністю

і точністю. А як настигав час обіду, то тут навіть штабний писар на півслові

залишав ручку в чорнильниці і біг їсти.

А нам їсти, ой, як хотілося! Одного разу, скориставшись нагодою, коли

всі фріци обідали, я підкрався до лави, що стояла коло хати і поцупив посилку,

підготовлену для відправки. Потяг здобуток в кущі. Добре ми поласували в той

день з сестричкою і меншим братиком! Виявивши пропажу, німці стривожились,

бігали, кричали, як круки на багновищі. Поліцаям було надано наказ знайти

грабіжника. Та марно!

Пройшло декілька днів. Я зробив з того ящичка своєму братику забавку –

візочок з поворозкою. Він грався біля землянки, де ми жили, а потім вийшов на

вулицю і став ним возити дорожню пилюку, а ми з сестрою допомагали йому в

цій цікавій справі.

– Кнабе! Кнабе! Ком! Ком! – наді мною, як з під землі, виріс здоровенний

рудий німець у спідній сорочці і незастебнутою ширінкою на галіфе. Він прибіг,

побачивши свій посилочний ящик. Куди діватись? Дуло автомата вперлось

280

ПЕГАС-ПРОЗАИК №18, 2012

поміж моїх переляканих очей... Та тут його погукав, мабуть, хтось із вищих

чинів. Рудий гад заскреготав зубами, вхопив мене, високо підняв і з усього маху

кинув на бухту колючої проволоки, що лежала неподалік паркану.

Страшний біль пройняв з голови до ніг! Гарячі від спеки, сталеві шипи

враз глибоко вдерлися в моє маленьке тіло. Я несамовито закричав від болю і

побаченої крові і знепритомнів. Брат і сестричка кинулись мені на поміч. Та де

там! Фашист відкинув їх далеко від себе і вони простяглися в пилюці посеред

дороги.

Прибігла мама. Обливаючись слізьми, вона зняла свого шестирічного

годувальника з колючого дроту, а потім довго лікувала травами, засипала рани

попелом з перепаленої шерсті нашого Сірка.

Підвівся я вже майже по осені. Старші хлопці ходили в поле збирати

колоски, а як траплялось, то приносили чи картоплину, чи бурячину. Мене,

малого, мама з ними не пускала, бо справа ця небезпечна, можна було заробити

кулю в лоба.

А лютої зими життя наше стало зовсім нестерпним. Дошкуляли голод і

холод. В ту пору в селищі з’явились гнані від Москви італійці і румуни. Вони

були зодягнені в легенькі обшарпані шинельки, обв’язані жіночими шарфами,

платками. На ногах, замість онуч, прив’язані цілі снопи соломи. Їхній жалюгідний

вигляд водночас позбавив тутешніх окупантів свої безтурботності. А невдовзі їм

почали дошкуляти ще й нальоти наших нічних бомбардирувальників. Зухвалі

вороги стали боятись партизан. Було дано наказ вирубати дерева в балці. На ці

роботи поліцаї погнали наших матерів.

З верху яруги фашистські посіпаки з собаками і рушницями поливали

лайками бідних жінок. А ті, в лахміттях, бо добра одежина була давно поміняна

хоч на який-не будь харч, знесилені, пиляли, тягли нагору по крутих схилах наче

почорнілі від туги, кремезні дуби, берестки, липи. Потім все це рубали на дрова

для сугріву німців.

Весною стало трішечки легше. З кропиви, лободи, щириці мама почала

варити борщ. В річці Біленькій ми ловили мідій. Драли і пекли пташині яйця,

їли «бабки», квіти з акації і дерези та ще багато іншого, про що дай, Боже, ніколи

не знати нашим дітям.

Неподалік за яром фріци розпорядились засіяти великий баштан.

О другій половині літа на сонечку вже вилискували смугасті кавунці і

золотаві дині. Почалося наше дитяче полювання на ці ласощі. Німці стали

помічати пропажу врожаю, через старосту Гапона попередили населення, а

потім поставили по краях поля чотири високі шибениці. Петлі на довгих товстих

вірьовках вороже гойдалися під поривами вітру...

Та це нас не зупиняло. Була відпрацьована справжнісінька тактика. Троє,

четверо щонайменших дітлахів непомітно піднімалися з балки на баштан і,

плазуючи між огудиною, зривали кавуни, тихо опускали їх по схилу вниз, а там,

на дні, старші хлопці вже збирали і відносили наші трофеї подалі в кущі, куди

боялись заходити поліцаї.

Одного разу, коли я майже докотив великий кавун до яру, важкий чобіт став

на мою тонку шию і почав притискати до огудини, вдавлювати в землю. В рот

ліз пісок, в очах потемніло, блискавкою промайнула думка: «Все!»

Та раптом щось гупнуло і поліцай з пробитою головою простягся поряд

зі мною. Це підліток-відчайдуха Петро Сурмич, подолавши страх, вдарив його

ззаду великим каменем і попав прямо в ліву скроню.

Забувши про здобич, ми, як розпурхані горобці, розлетілись по домівках

281

№18, 2012 ПЕГАС-ПРОЗАИК

очікувати на облаву. Так і трапилось. Зразу після обіду всіх мешканців стали

виганяти з домівок. Бідні люди вибігали з своїм небагатим скарбом. Дехто з

візками, на яких сиділи малі діти. Мама з нами трьома теж стала в гурт.

У нас нічого не було, навіть кошика з їдою.

Всіх вишикували в шеренги по чотири, п’ять чоловік, спереду і ззаду німці

з собаками, по боках поліцаї і погнали в Лисиче. Невдовзі ми прибули на подвір’я

школи. Там вже було багато людей, а нові колони все прибували і прибували.

Ці місця я вже знав. Здавалося ще недавно неподалік від школи, на стадіоні,

мій батько, в числі перших добровольців, чекав відправки на фронт. Матінка

залишала меншого братика з дідусем, а нас з сестрою брала віднести татові

вечерю. Наприкінці побачення він поцілував маму, сестричку, а мене підхопив

однією рукою посадив на широку долоню і сказав: «Давай я тебе синку, покачаю

наостанок...» Підняв високо над собою і почав гойдати.

Я дивився в його сумні волошкові очі та очікуваних радощів не було. Може

тому, що бачив я ці очі востаннє, а може, що сестричка відвернулась, вткнулась

в мамину спідницю і не бачила мого щастя, та й мама не посміхалась, як завше,

а тихо плакала.

Пройшло два роки війни, як все змінилося в нашому житті! Тоді над

стадіоном лунала шахтарська пісня, а тепер навкруги стояв гавкіт вівчарок,

ґелґіт фашистів, та лайки п’яних поліцаїв. Нас протримали добу, а ввечері майже

двохкілометровим етапом погнали в бік Малорязанцева. Там в далечині, в полі,

вже гуло – наступали наші! Люди здогадалися: – з полонених хочуть зробити

живий щит перед лавами Радянської Армії. На спуску в Саєвий лісок стали

тікати, та їх на узбіччі дороги назавжди зупиняли фашистські кулі...

Вже темніло, коли ми зійшли в балку. На горі, неподалік, рідна оселя. Тут

знана кожна стежина! Мама, як чайка крила, розпустила над нами свої руки і

мовчки потягла в яр. Не пам’ятаю, скільки ми бігли тим глибоким яром, може це

було всього декілька хвилин, але вони здавались вічністю..

Захекавшись, піднялись на гору і сховались у великому глинищі за нашим

городом. Там, тремтячи тілом і душею, пересиділи ніч. Чули, як спішно тікають

німці, а вранці вже били наші гармати. В повітря піднялась польова кухня,

розлетілась хата старости. Як весняна повінь, йшли радянські війська! Радість!

Воля!

Ми з мамою першими зустрічали наших визволителів. А потім я з

хлопцями пригощав їх кавунами з фріцівського баштану, а бійці частували нас

своїми небагатими запасами. Всі знали: більше ніхто, ніколи не захоче ласувати

донбаськими кавунами, не буде своїми чобітьми топтати наш волелюбний народ!

О, пам’ять! Чому ти така нетривка в старості, але міцно тримаєш в обіймах

спогадів далекого минулого?

Солодкий, рожевий сік стікає і стікає крізь мої заскорузлі пальці...

АУФШТЕЙН!

Василько Дроган – безбатченко.

Ні, звичайно, у нього, як і у кожного хлопця в хуторі, батьки були, але…

Але їх ще в сороковому році на шматки порубали бандерівські братчики.

Коли на окрайці селища розташувалася червоноармійська частина,

чотирьох зв’язківців розмістили в їхній хаті, що стояла неподалік від штабу.

Молоді бійці скоро потоваришували з такими ж молодими ґаздами –

батьками Василечка, а з ним тим паче. Мабуть, дивлячись на нього, згадували

282

ПЕГАС-ПРОЗАИК №18, 2012

своїх братиків і сестер, які зосталися в далеких російських, донецьких та

грузинських землях. Вони дарували йому нехитрі подарунки: то кусник цукру,

то відстріляну гільзу, а то якусь витівку, зроблену з телефонного дроту. А

наймолодший, мовчазний Коте, віддав хлопцю свій невеличкий складаний ніж.

В рідкісні хвилини відпочинку він навчав Василя, як його треба кидати,

щоб з будь-якого положення ніж завжди лезом встрявав в ціль. Так влучно, як у

Коте, у Васька ще не виходило, та з ножем він тепер не розлучався.

В кінці літа полк виїхав в гори на навчання. В скорий час на хутір, як чорні

ворони, налетіли братчики і порубали всіх, хто мав хоч якесь спілкування з

червоноармійцями.

Першим вуйко (брат мами) розтяв ненависного зятя, мого тата, інші потягли

матір. Вона лишень встигла шепнути: «Василечку__________, біжи…» і вказала своїми

блакитними очима на гори.

Василько знайшов радянських вояків. Ті швидко повернулись, та вже було

пізно… Вбитих поховали з військовими почестями, а Васько став сином полку.

В короткий передвоєнний час, та і спочатку страшної війни, його ніхто і не

думав відпроваджувати з військової частини. Васько отримав підігнані по ньому

гімнастерку і галіфе, а чоботи у нього були свої. Він так і жив із солдатами, як з

своїми старшими братами.

В тяжкі часи відступу від самого західного кордону і до Донбасу полк після

запеклих боїв не раз зазнавав великих втрат, переформувань. Та Матір Божа на

цьому довгому, кривавому шляху зберегла від лютої смерті і дитину і всіх її

чотирьох опікунів.

Аж ось, біля самісінького Дінця – полон… Фріци зразу ж наказали скласти

вогнепальну і холодну зброю. Діватись було нікуди. Хто, прощаючись зі своєю

рушницею, цілував її, як подругу-рятівницю, а хто ошаліло, з люттю устромляв

багнета в землю і по рукоять заганяв в пісок ніж, чи фінку – наче в самісіньку

пельку ненависному ворогу.

Полонених погнали в тимчасовий концтабір біля Осьмушинського яру.

Червоноармійці, поки ще не попали за ґрати, при кожній можливості і

наказували, і просили Василька тікати. Але той тільки дивився на них своїми

синіми, волошковими очима, повними сліз, і, тяжко здихнувши, опускав їх до

самої землі. Та ще сильніше стискаючи руку Коте, йшов з усіма далі.

І всі розуміли, що сам Василечко вряд чи виживе в чужому розореному

краї…

За колючим дротом на полонених чекали спека, жага, голод і смерть.

Кожен день, десь о десятій ранку, їх гнали до Дінця на водопій, а хто

встигне і вмитися.

Десь з півтори тисячі душ, сірою, жахливою хмарою сповзали до річки.

В перших рядах колони ледь-ледь плентали побиті, спотворені гестапівцями

командири, політруки, комуністи, євреї.

А вже за ними голодна і виснажена маса вояків, і серед них наш Василько.

По боках йшли німецькі охоронці в одних касках і трусах. На шиях

висіли автомати, ззаду в гаманцях виблискували запальнички, а в кого і губні

гармоніки. За широкою халявою кованих чобіт у кожного стирчав запасний

автоматний ріжок.

Зранку сонце тільки починало палити і спускатися до річки було ще б

пак, а ось назад підніматися на Попову гору по обідній порі, коли все навколо

опановувала нестерпна спека – страх, як важко. Сорочки, штани – а вірніше те,

що від них залишилось, ставали мокрими від поту, солоний град застилав очі,

283

№18, 2012 ПЕГАС-ПРОЗАИК

сіль виступала на плечах і колінах. Жага мучила неймовірно, та треба було йти,

не впасти, і ще дожити до завтрашнього водопою.

Один Васько встигав скупатися біля бережка, або хоч змокнути в своїй

одежині, тому йому було трохи легше, ніж іншим. А багато поранених,

знесилених бійців, особливо в перших рядах, втрачали свідомість і падали, як

зрубані клени, понад дорогою.

Охоронець зразу ж підходив до бідолахи, бив його кованим носком чобота

і кричав: «Ауфштейн! Встань!». Якщо той не підводився, то не знімаючи з шиї

автомата німець робив два – три постріли, ще раз з усього маху бив небіжчика

ногою, і колона, переступаючи через бездиханне тіло, прямувала далі.

Хлопчина, почувши цю команду, щільно долонями затуляв вуха і закривав

оченята. Він вже добре знав, чим це все закінчиться.

Надвечір, коли ставало прохолодніше, Василько з друзями забирався в

середину гурту, доставав свого ножичка, і починалася гра. Коте кидав ножа і

через руки, ноги, і через голову, Васько теж не відставав, а зв’язківці, та й інші,

спостерігали за грою і слідкували, щоб не «застукали» німці. То була хоч якась-

то розвага, спомин про мирне, щасливе життя…

Та одного разу, коли і Василь став робити один за одним влучні кидки,

всі захопились грою і не помітили, як рудий високий німець підбіг до пацана

і кинувся на нього зі звірячим криком: « Мессер? Мессер! Ніж! Ваффе!

Кальтваффе! Холодна зброя!» – і схопив його прямо за горло. Молоді захисники,

що було сили, кинулись на німця і звалили з ніг. Та все було марно.

На поміч охоронцю з ґелґотом налетіла ціла зграя фашистів. Полоненим

зв’язали руки, довгою вірьовкою пов’язали між собою.

Їх погнали на край яру. Всередині Василько – син полку з Карпат, а по боках

– Іван з Воронежа, і Андрій з Горлівки, Коте з Батумі і Сергій з Калуги.

Якби не ця вірьовка, то можна було б подумати: в червоних променях сонця,

що спускається за обрій, прогулюються старші брати зі своїм улюбленцем –

найменшим.

Але з тої прогулянки вже ніхто не повертався…

Пролунали постріли.

В лице Васильку хлюпнула гаряча кров. Він упав, а на нього всі четверо

червоноармійців – його братів…

Кожної весни на День Перемоги, надвечір, йде на Войківське кладовище

дивного вигляду старенький чоловік. В його вузлуватих, тремтячих руках завше

чотири віночка і букет білих троянд.

Він зупиняється біля яру, хрестом викладає вінки, лягає біля них на лівий

бік і прислухається чи то до землі, чи то до биття свого серця. Коли підіймається,

то в косих променях стомленого сонця добре видно, що в нього немає лівого

вуха.

Тоді, під час розстрілу, куля відбила Василеві вушну раковину, він

знепритомнів, а зв’язківці своїми тілами прикрили хлопця і врятували від

контрольних пострілів озвірілих фашистів…

Він іде на кладовисько, тут лежить тітка Палажка – його друга мама. Жінка

в той далекий вечір біля яру випасала свою козу і все те бачила. Коли німці

пішли, підкралася поближче і почула з-під солдатських тіл слабкий дитячий

стогін.

Вона забрала Василька до себе, відходила, виростила хлопчину, як свого

рідного сина. Так і прожила з ним весь вік, бо чоловік загинув на фронті, а своїх

діток не було.

284

ПЕГАС-ПРОЗАИК №18, 2012

От і сьогодні, відпочивши від міських урочистостей, Василь Захарович

прийшов на схил яру і ліг на те місце, де колись впав поранений. З тих пір він

лівим вухом майже нічого не чув, зате правим і досі добре ловив всі звуки.

Старий закрив очі і полинув у далекі спогади…

– Ауфштейн! – раптом дзвінко пролунало над ним. Все тіло здригнулося…

А якийсь хлопчина-босяк, несамовито зареготав і побіг далі…