23 січня 1947 року в урочищі Вертеби, серед лісового масиву неподалік сіл Жуків, Гиновичі та Куропатники поблизу Бережан на Тернопільщині, відбувся нерівний бій із радянськими окупаційними силами. У цьому протистоянні загинули творець військової контррозвідки ОУН, єдиний генерал безпеки УПА та лицар Золотого Хреста Заслуги Микола Арсенич («Михайло», «Дем’ян», «Микола»), його дружина, охоронець, а також зв’язкова Центрального Проводу ОУН і Головного командира УПА Романа Шухевича Марія Римик («Маруся», «Наталка», «Марія»).
Реальні обставини цього бою тривалий час залишалися в тіні радянських інтерпретацій, що формувалися на основі матеріалів каральних органів. Натомість документи українського підпілля, створені в умовах постійної небезпеки та суворої конспірації, відзначаються надзвичайною точністю формулювань. Важливим джерелом для вивчення цих подій є звіт підпілля ОУН «Чортківщина. Вісті з терену» за січень–березень 1947 року, опублікований у виданні «Літопис Української Повстанської Армії». Подробиці можна почитати за посиланням: https://www.ukrlib.com.ua/pub/article.php?articleid=4833
Радянські спецслужби у своїх звітах традиційно прагнули применшити значення боротьби українського визвольного руху та дискредитувати його керівників.
Водночас аналіз повстанського документа свідчить про його високу джерельну цінність і достовірність. Автори звіту не приховували складних сторін діяльності підпілля, відкрито фіксували випадки зради, помилок або розгубленості, які призводили до викриття криївок. Така відвертість переконливо свідчить, що документ створювався не для пропаганди, а як внутрішнє службове зведення для керівництва та контррозвідки.
Для правильного розуміння змісту звіту важливо враховувати мовні особливості того часу. У західноукраїнському мовному середовищі першої половини ХХ століття та в офіційній документації ОУН і УПА зворотний постфікс «-ся» часто виконував взаємно-зворотну функцію. Йдеться про дії, що відбувалися між двома сторонами, а не були спрямовані на самого виконавця. Саме так сьогодні вживаються слова «битися», «боротися» чи «перестрілюватися».
Так само й зафіксовані у звіті слова «стрінулися» або «билися» означають безпосередній контакт із противником. У цьому ж контексті термін «пострілялися» найчастіше слід розуміти як вступ у вогневе зіткнення та обмін пострілами між сторонами.
Документація підпілля створювалася в умовах гострої нестачі паперу та необхідності максимальної конспірації. Звіти доводилося переправляти через ворожі кордони й застави, тому кожне слово мало бути лаконічним та змістовним. Саме тому для позначення випадків самопожертви укладачі використовували спеціальні мовні маркери — займенник «самі», уточнення щодо зброї або вказівки на останній набій.
Повний текст документа демонструє виняткову послідовність у використанні цих мовних засобів. Описуючи загибель повстанців у різних ситуаціях, автор чітко розмежовує смерть у бою та свідомий жертовний чин.
1. Маркер інструменту: «пострілялися власними пістолями» (Бишки, 31.01.1947)
Описуючи загибель трьох повстанців — Крука, Морозенка і Володі, автор спершу фіксує активний опір ворогові: підпільники відкрили вогонь з автоматичної зброї. Лише після завершення бою та знищення матеріалів у криївці вони здійснили останній жертовний крок. Саме цей перехід позначений словами «пострілялися власними пістолями». У тексті чітко простежується зміна характеру дій і навіть зміна зброї.
2. Маркер індивідуального чину: «застрілився сам останнім набоєм» (Заберізки, 12.02.1947)
У цьому випадку боєць на псевдо Сумний спочатку продовжує боротьбу, завдаючи втрат противнику. Лише коли подальший спротив стає неможливим, автор використовує формулу «застрілився сам останнім набоєм», яка недвозначно вказує на особистий жертовний вибір.
3. Маркер етапності: «відстрілюючись... а відтак самі пострілялися» (Загайці, 23.01.1947)
Тут документ послідовно описує розвиток подій. Спершу підпільники ведуть бій та знищують одного з нападників. Після цього йде чітко позначений фінальний етап, на який вказує займенник «самі». Саме він усуває будь-яку двозначність у трактуванні події.
4. «Пострілялися самі» (між селами Жуків і Дрищів, 25.01.1947)
Після викриття криївки трьох повстанців і відсутності можливості організувати оборону підпільники здійснили самопожертву, щоб уникнути полону. Автор фіксує це короткою, але однозначною формулою: «Заскочені повстанці пострілялися самі».
У цьому випадку займенник «самі» також виконує функцію безпосереднього смислового уточнення.
5. Відсутність маркерів: «заскочені в криївці пострілялися» (Жуків, 24.01.1947)
Саме цей фрагмент стосується загибелі Миколи Арсенича та його найближчих соратників:
«24.1.47 р. в лісі біля с. Жуків більшовики знайшли дві криївки. В одній було двох мужчин і дві жінки, в другій книжки і папір до писання. Заскочені в криївці пострілялися. Тіла побитих витягли та повезли в напрямі Львова».
У цьому уривку відсутні будь-які уточнення на кшталт «самі», «власними пістолями» чи «останнім набоєм», які систематично використовуються в інших частинах документа для позначення самопожертви. Додаткової уваги заслуговує й розбіжність у датуванні: повстанський звіт вказує 24 січня, тоді як радянські документи — 23 січня. Така невідповідність може свідчити про тривалість протистояння.
З погляду внутрішньої логіки документа відсутність згаданих маркерів означає, що мова йде саме про бій, під час якого повстанці вели вогонь у відповідь на напад.
Важливим аргументом є й формулювання «тіла побитих витягли». У військовій та літописній традиції слово «побиті» зазвичай застосовувалося щодо воїнів, які загинули в бою.
Це підтверджується й іншими епізодами звіту. Коли автор описує загибель беззбройних підлітків, він використовує слово «вбиті». Натомість щодо озброєних підпільників у криївці Миколи Арсенича вживається саме означення «побиті».
Якби укладач документа прагнув зафіксувати випадок самопожертви без бойового зіткнення, він мав у своєму розпорядженні цілком конкретні мовні формули, які використовував в інших епізодах. Тому застосування терміна «побиті» щодо Миколи Арсенича, його дружини, охоронця та Марії Римик виглядає як офіційне свідчення їхньої загибелі саме під час бою.
Відсутність маркерів самопожертви на початковому етапі облоги дає підстави припускати, що повстанці вели вогонь із криївки, одночасно намагаючись знищити важливі документи та архівні матеріали. Для керівника такого рівня, як Арсенич, збереження таємниць підпілля було одним із головних обов’язків.
Додатковим підтвердженням цієї версії є свідчення з внутрішніх документів безпеки ОУН. Зокрема, в одному з протоколів допиту зафіксовано слова майора радянської спецслужби, який, говорячи про Арсенича, визнав: «Михайла» ми вже застрілили». Це свідчення суттєво суперечить офіційній радянській версії подій.
Не менш показовою є постать Марії Римик. Її діяльність у підпіллі свідчила про виняткову мужність і готовність до боротьби навіть у найскладніших обставинах. Відомо, що під час одного з арештів вона зуміла роззброїти працівника НКВС і відкрити вогонь просто в приміщенні ворога. Тому цілком логічно припустити, що й під час облоги криївки вона продовжувала чинити опір до останньої можливості.
Спогади учасників визвольного руху також підтверджують образ Марії Римик як активної учасниці боротьби, а не лише супутниці провідників підпілля. У мемуарних джерелах її характеризують як людину надзвичайної сили волі та незламного характеру.
В еміграційних виданнях ветеранів ОУН Марію Римик включено до переліку тих, хто загинув як воїн УПА в нерівних боях проти радянських окупаційних сил. Таким чином, як підпільні документи 1947 року, так і пізніші свідчення сучасників одностайно визнають її повноцінною учасницею бойових дій.
Цікавим є також спогад Володимира-Ігоря Порендовського, який зазначав, що під час слідства радянські чекісти демонстрували фотографію загиблої Марії Римик як засіб психологічного тиску. Така увага до її постаті свідчить про те значення, яке вона мала для радянських спецслужб.
У сукупності всі ці свідчення дозволяють простежити чітку закономірність діловодства УПА. Коли йшлося про самопожертву заради уникнення полону, у документах незмінно з’являлися спеціальні мовні маркери: «самі», «власними пістолями», «останнім набоєм». Якщо ж таких уточнень не було, а загиблих називали «побитими», це означало бойове зіткнення з противником.
Отже, уважний аналіз повстанського документа в поєднанні зі свідченнями очевидців дає підстави відкинути радянські пропагандистські трактування. Згідно з документами підпілля, загибель двох чоловіків і двох жінок у Жуківському лісі була наслідком нерівного бою з переважаючими силами радянських окупаційних військ.
