Марія Римик — легендарна зв’язкова Центрального Проводу ОУН та Головного командира УПА Романа Шухевича — належить до числа найвідданіших учасниць українського підпілля. Її ім’я нерозривно пов’язане з боротьбою за незалежність України, а обставини останнього бою й загибелі тривалий час залишалися предметом суперечок та радянських маніпуляцій. Сьогодні, завдяки документам самого підпілля, з’являється можливість відтворити реальний перебіг тих подій і побачити їх без викривлень радянської пропаганди.
Йдеться не про випадкову архівну знахідку, а про документ, опублікований у фундаментальному виданні «Літопис УПА», що надає йому ваги беззаперечного свідчення, очищеного від чекістських фальсифікацій. Подробиці читайте на https://leopolis.news/znajshly-zvit-upa-ostannij-bij-mykoly-arsenycha-i-mariyi-rymyk/
Тривалий час обставини загибелі керівництва ОУН реконструювалися на основі другорядних джерел або ж улесливих звітів радянських спецслужб. Опора винятково на радянську документацію формувала спотворене бачення подій, у якому героїчний чин повстанців подавався крізь призму, вигідну окупаційній системі. Особливо це стосувалося жінок-підпільниць: радянська пропаганда послідовно позбавляла їх політичної й бойової ролі, зображаючи не активними учасницями боротьби, а пасивними «супутницями» або випадковими жертвами.
Подібний підхід був складовою масштабної кампанії дегероїзації українського визвольного руху. Спроба відтворити загибель керівника контррозвідки УПА Миколи Арсенича та його найближчого оточення лише за чекістськими звітами нагадує вивчення Голодомору через документи про «успішні хлібозаготівлі». Щоб зрозуміти справжній перебіг подій, необхідно звертатися насамперед до свідчень самого підпілля.
Останній бій у Жуківському лісі: звіт УПА як спростування радянських міфів
Головним джерелом інформації про ці події є архівна публікація внутрішнього звіту УПА.
На відміну від радянських рапортів, які створювалися для звітності, отримання нагород і приховування власних прорахунків під час спецоперацій, внутрішній звіт УПА мав зовсім інше призначення — зафіксувати реальні втрати та обставини подій для самого підпілля. Саме тому цей документ має особливу історичну цінність. Його випущено у світ у фундаментальному виданні: «Літопис Української Повстанської Армії. Нова серія. Т. 49: Тернопільщина. “Вісті з Терену” та “Вістки з Тернопільщини”. Книга перша 1943–1950».
Архівний документ — звіт «Чортківщина. Вісті з Терену» за січень, лютий і березень 1947 року — на сторінках 339–344 виступає ключовим документальним свідченням. Це голос безпосереднього спротиву, який руйнує спроби ворога перетворити загиблих героїв на безіменну статистику каральної системи. У документі зазначено:
«21.1.47 р. в с. Лапшин, около 300 більшовиків зробило облаву… 24.1.47 р. в лісі б. с. Жуків більшовики знайшли дві криївки. В одній було двох мужчин і дві жінки, в другій книжки і папір до писання. Заскочені в криївці пострілялися. Тіла побитих витягли та повезли в напрямі Львова».
У звіті УПА прямо вказано: «Тіла побитих повезли в напрямі Львова». Сам факт транспортування всіх чотирьох загиблих до обласного центру МДБ свідчить про їхній винятковий статус. Для радянської системи ці тіла стали підтвердженням власного безсилля: окупанти не змогли захопити жодного живого свідка та не зламали волі повстанців. Це ще раз доводить, що в криївці перебували не випадкові люди, а керівний осередок підпілля, чия загибель стала черговим свідченням незламності визвольного руху.
Розбіжність у датах — 23 січня у радянських документах і 24 січня у звіті УПА — є типовою для подібних подій. Склад групи — двоє чоловіків і дві жінки — а також наявність поруч другої криївки з архівними матеріалами («книжки і папір до писання») дозволяють однозначно ідентифікувати це місце як ставку шефа СБ ОУН Миколи Арсенича. Географія події — лісовий масив поблизу села Жуків — та часовий проміжок повністю збігаються з даними радянських спецслужб щодо ліквідації керівного осередку СБ. Саме цим пояснюється затяжний характер бою: підпільники намагалися виграти час, необхідний для знищення архівів, що для безпекаря такого рівня було першочерговим завданням.
Із документа стає очевидно, що операція розпочалася у селі Лапшин неподалік Жуківського лісу та сіл Гиновичі й Жуків. Масштабність облави підтверджує й той факт, що до неї було залучено близько 300 співробітників МДБ, серед яких переважали офіцери високих рангів.
Версія: психологія «пузатих панів». Чому ворог проговорився?
У звіті УПА зафіксовано незвичну для радянських силовиків відвертість: виснажені чекісти скаржилися селянам на втому та соціальну несправедливість у власній державі («панів нема, а є тільки такі, що мають больші пуза»). Саме цей психологічний стан став причиною витоку правди.
- Втома як «сироватка правди»: слова офіцерів «ми знаємо, що вже вам надокучили» свідчать про втрату звичної обережності. У стані виснаження майори й підполковники дедалі менше контролювали власні висловлювання та мимоволі розкривали деталі операції.
- Шок від побаченого: після безрезультатних обшуків сцена, де четверо підпільників обрали смерть замість полону, справила на окупантів сильне враження. Офіцери, які ще недавно говорили про «пузатих панів», не змогли приховати власного психологічного потрясіння.
Реальний бій проти паперового «самогубства»: що засвідчує внутрішній документ підпілля
Документ підпілля фіксує фінал нерівного бою генерала безпеки УПА Миколи Арсенича та його найближчого кола: «Заскочені в криївці пострілялися».
Супроти офіційним звітам МДБ, матеріали підпілля демонструють зовсім іншу картину подій. Зокрема, у протоколі допиту Стефанії Дулеби «Галушки», яку тривалий час помилково вважали загиблою разом з Арсеничем, зафіксовано показовий епізод. Майор МДБ Швець, під час приватної розмови, проговорився: «Михайла ми вже застрілили» («Літопис УПА», т. 43, с. 98). Ця фраза є прямим підтвердженням того, що навіть самі чекісти не завжди дотримувалися офіційної версії.
Водночас навіть радянські звіти змушені були згадати автоматну чергу з криївки — факт, який було неможливо приховати від сотень свідків облоги. Сукупність суперечностей — від офіційних рапортів до приватних зізнань співробітників МДБ — свідчить: радянська версія про «самогубство» була лише інструментом пропаганди. Її головною метою було применшити масштаб останнього бою та героїзм, із яким Микола Арсенич, Марія Римик і їхні побратими зустріли смерть.
Марія Римик: чин незламності та «кришталевий характер»
Радянська версія подій, створена для потреб звітності МДБ, свідомо позбавляла жінок-підпільниць політичної й бойової ролі, зводячи їх до образу пасивних «супутниць». Натомість українські джерела — бойові звіти, мемуари та свідчення учасників боротьби — демонструють зовсім інше бачення.
Показово, що у звіті підпілля жінки згадуються нарівні з чоловіками: «двох мужчин і дві жінки». Це лаконічне військове формулювання визнає їх повноправними учасницями останнього бою. Такий самий підхід простежується й у «Історично-мемуарному збірнику Чортківської округи» (Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1974), де Марію Римик характеризують як людину «кришталевого характеру». Її ім’я згадується серед колишніх учнів Чортківської гімназії, які «згинули як воїни УПА в нерівних боях проти московського окупанта».
Подібне розуміння повністю гармоніює із сучасними дослідженнями жіночої історії визвольного руху. Історики дедалі частіше наголошують: в умовах підпільної війни гендерні ролі відходили на другий план перед спільним ідеологічним вибором. Жінки були не «допоміжним персоналом», а повноцінними політичними й бойовими учасницями спротиву. Визнання Марії Римик «воїном УПА» у спогадах побратимів є прямим доказом того, що всередині підпілля існувала етика бойової рівності, яку радянська пропаганда намагалася знищити та підмінити патріархальним міфом про «пасивних супутниць».
Особливе місце в її біографії займає епізод збройного спротиву під час перебування під вартою. Роззброївши та відкривши вогонь по нкаведисту, Марія Римик здійснила один із рідкісних прикладів успішного індивідуального спротиву в умовах фактичної беззахисності. Саме тому радянська система так наполегливо прагнула стерти її ім’я з історії: навіть у полоні вона залишалася небезпечною для тоталітарного режиму людиною дії.
Чому формулювання «загинули в бою» є єдиною історичною правдою
Фраза «загинули в бою» — це не просто оцінка подій, а відновлення історичної справедливості. Йдеться про повноцінний бій, у якому підпільники до останнього диктували власні умови: чинили збройний опір і водночас знищували секретну документацію, перетворивши криївку на свій останній бастіон. Саме вони першими відкрили вогонь, зробивши чекістську облаву відкритим збройним зіткненням, у якому ворог так і не зміг нав’язати свою волю. Це також знімає маніпулятивні дискусії про останні секунди бою: головне полягає в тому, що вони загинули як воїни, не скорившись окупантам.
Коли ми говоримо «загинули в бою», ми відмовляємося грати за правилами чекістської риторики. Це формулювання передає суть події: була облога, був спротив і була смерть людей, які не склали зброї. Радянські документи були інструментом колоніального контролю, а не джерелом правди. Вони не могли визнати героїзм повстанців, адже це означало б моральну поразку самої системи. Усе, що відбувалося в криївці в останні хвилини, було частиною їхнього останнього бою. Те, що вони не дозволили ворогу захопити себе живими, стало їхньою остаточною перемогою.
Незалежно від деталей останніх секунд протистояння, незаперечним залишається одне: автори звіту УПА та самі учасники подій були непохитними у своєму виборі. Усі четверо до останнього подиху залишилися вірними першій заповіді Декалогу українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї!».
