В історії України є постаті, які тоталітарний режим намагався приректи на забуття. Їх прагнули стерти не лише з архівних документів, а й із колективної пам’яті народу. Однак правда має дивовижну здатність зберігатися там, де її плекають у серцях. Сьогодні ми продовжуємо розповідь про зв’язкову Центрального Проводу ОУН і Головного командира УПА Романа Шухевича — Марію Римик. Подробиці читайте на https://leopolis.news/zhyttya-zvyazkovoyi-shuhevycha-mariyi-rymyk-symvol-porazky-chekistiv/.
Значну кількість відомостей про Марію Римик містить книга визначного діяча українського визвольного руху, члена ОУН та УПА Володимира-Ігоря Порендовського «Штафетні лінії. Спогади» (Львів, 2010).
Це видання побачило світ завдяки зусиллям Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР) — незалежної наукової громадської інституції, що досліджує різні аспекти українського визвольного руху ХХ століття, політику національної пам’яті та процеси подолання спадщини тоталітаризму в державах колишнього СРСР, а також у країнах Центральної та Східної Європи.
ЦДВР об’єднує науковців і дослідників з різних куточків України та з-за кордону, які вивчають український визвольний рух у ширшому контексті історичних процесів Центрально-Східної Європи.
Науковим редактором книги виступив історик Руслан Забілий — член Вченої ради ЦДВР та директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».
У книзі детально відтворено структуру підпільного зв’язку — так звані «штафетні лінії», які поєднували керівництво та організаційні ланки ОУН і УПА. Автор не обмежується описом технічних механізмів комунікації, а й подає широку картину суспільного життя в Галичині у 1943–1944 роках, коли край перебував під нацистською окупацією.
Варто звернути увагу на одну деталь: у своїх спогадах Володимир Порендовський називає жінку лише «Марусею», а під час допитів — «Марією». Це не випадковість і не помилка пам’яті, а свідчення надзвичайно суворої конспірації, яка панувала в системі «штафетних ліній».
Лише зіставлення цих свідчень із масивом документів радянських каральних органів, матеріалами підпільних архівів та мемуарами учасників визвольного руху дає підстави стверджувати: йдеться саме про Марію Римик, відому також під псевдонімами «Маруся», «Наталка», «Марія». Це дозволяє повернути безіменній зв’язковій її справжнє місце в історії — як особистості, чия доля опинилася на перетині стратегічних планів Романа Шухевича та оперативних розробок Миколи Арсенича.
Зв’язкова «критичного рівня»: свідчення В. Порендовського
У мемуарах Володимира-Ігоря Порендовського «Штафетні лінії» Марія Римик, згадувана як «Маруся», постає одним із ключових вузлів зв’язку Головного військового штабу. Автор описує свій досвід так:
«Мав я передавати пошту від Головного командира УПА, яким був Роман Шухевич — «Тур», до командира УПА-Захід Василя Сидора — «Шелеста» й назад. «Шелеста» я ще не бачив, але він повідомляв, до якої військової групи маю пересилати йому пошту. І так на зв’язку зі мною появилася «Маруся», дівчина мого віку. Їй-то я давав пошту для «Тура». Одного разу на зустріч разом з «Марусею» прийшов і «Тур». Так я особисто запізнав Головного командира УПА».
Довіра Провідника: найвищий рівень безпеки
У підпільній структурі діяло суворе правило конспірації: що вищу посаду займав керівник, то менше людей знали його особисто й мали прямий доступ до нього.
Особиста присутність «Тура». Порендовський описує виняткову ситуацію — Роман Шухевич приходив на зустрічі разом із «Марусею». Це означає, що Марія Римик пройшла складну багаторівневу перевірку Служби безпеки ОУН і здобула статус особи особливої довіри.
Функція «фільтра». Вона була не просто кур’єром. Її роль полягала в тому, щоб гарантувати безпеку контактів Головного командира. Для підпільників її присутність була своєрідним сигналом: зустріч перевірена й безпечна.
«Живий сейф» стратегічної інформації
Крім супроводу Провідника, Марія Римик виконувала надзвичайно відповідальну місію — транспортування стратегічних документів. Порендовський згадує епізод травня 1944 року:
«Уже ми рушали в дорогу, коли-то прибігла засапана зв’язкова Провідника «Тура», була це, мабуть, «Маруся». Дала вона мені дві канцелярські папки, попросивши передати їх «Турові», котрий є вже в Солонці, бо щойно тепер машиністки закінчили переписувати документи. З цікавости заглянув я до однієї з папок, було в ній близько 20 незаклеєних конвертів…»
У цих папках містилися машинописні звіти військових округ — зокрема округи «Лисоня». Йшлося не про короткі записки, а про розгорнуті документи з аналізом бойових дій, втрат і ресурсів.
Вузол «Шухевич — Сидор». Марія забезпечувала зв’язок між Головним командиром УПА та командиром УПА-Захід Василем Сидором. У 1944 році це була ключова комунікаційна лінія підпілля.
Фактично вона стала носієм стратегічної інформації — людиною, яка тримала в руках і в пам’яті плани найвищого командування. Тому її арешт становив би загрозу національного масштабу. Марія була не просто учасницею руху — вона була живим архівом підпілля.
Саме тому її стійкість під час допитів і подальша втеча стали одним із чинників, що дозволили Проводу продовжити боротьбу після 1945 року.
Провал чекістської «приманки» та втеча
У другій половині 1945 року радянські спецслужби застосували нову тактику — так зване «легендоване звільнення». Марія Римик була для них ідеальним об’єктом: вона знала схему підпільних зв’язків і особисто контактувала з Романом Шухевичем.
Психологічна пастка: «звільнення» як підозра. Коли МДБ відпускало підпільника такого рівня, воно переслідувало дві мети:
- Зовнішню: використати людину як «приманку», щоб вийти на керівництво підпілля.
- Внутрішню: скомпрометувати її перед побратимами.
Сам факт звільнення з катівень МДБ автоматично викликав підозру у вербуванні. Порендовський передає сприйняття підпілля так:
«Випустили її «на приманку», видавалося чекістам, що «Марусю» яко зв’язкову знає все підпілля…»
Оперативний провал. Порендовський коротко зазначає: «Марусі якось вдалося втекти». Але за цією фразою стоїть повний крах операції радянських спецслужб.
Марія свідомо повернулася до підпілля, розуміючи, що Служба безпеки ОУН може поставитися до неї з підозрою. У підпільній контррозвідці діяли жорсткі правила: кожен, хто побував у полоні, автоматично вважався потенційним агентом.
Тому її вибір був не пошуком безпеки, а готовністю пройти смертельно небезпечний іспит на вірність. Втеча з-під нагляду у Львові 1945–1946 років вимагала надзвичайної витримки. Вона терпляче чекала слушної миті, щоб переграти систему на її ж території.
Фотографія як інструмент реваншу МДБ. Епізод, коли під час слідства над Володимиром Порендовським у 1948 році слідчі демонстрували йому посмертну фотографію Марії, має особливе значення.
Це була не просто процедура впізнання — це був акт психологічного тиску.
Зацикленість спецслужб. Марія загинула у січні 1947 року, але її фото зберігали в матеріалах слідства ще довгий час.
Рівень «трофея». Для чекістів вона була символом професійного приниження — людиною, яка зуміла втекти й зірвати їхню операцію. Слідчі демонстрували фотографію «залюбки», додаючи погрози: «наші руки всюди досягнуть».
У практиці радянських спецслужб показ тіла або його зображення мав чітку мету:
- підкреслити «остаточну перемогу» над ворогом;
- символічно повернути контроль над ситуацією;
- психологічно зламати інших ув’язнених.
Саме слово «залюбки», яке використав Порендовський, відображає емоційний стан слідчих: вони сприймали її смерть як реванш за свою невдачу.
Збройний виступ у камері. Окрім мемуарних свідчень, відомі й інші факти. Одним із них є збройний виступ Марії Римик у камері попереднього ув’язнення. Роззброївши наглядача і відкривши по ньому вогонь, вона здійснила рідкісний для підпілля акт індивідуального спротиву в умовах повної беззахисності.
У фундаментальному виданні «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи» (1974), підготовленому учасниками визвольної боротьби в еміграції, Марію Римик описують як людину «кришталевого характеру». Там її згадують серед колишніх учнів Чортківської гімназії, які загинули в лавах УПА в нерівній боротьбі проти московського окупанта.
Останній бій. 23 січня 1947 року в лісі біля села Жуків на Тернопільщині відбувся нерівний бій із радянськими каральними підрозділами. У ньому загинули:
- Микола Арсенич «Михайло» — творець військової контррозвідки ОУН, генерал безпеки УПА, лицар Золотого Хреста Заслуги;
- його дружина;
- охоронець;
- зв’язкова Центрального Проводу ОУН і Головного командира УПА Романа Шухевича — Марія Римик «Маруся».
Її життя стало прикладом непохитності та вірності присязі. Для чекістської системи вона залишилася символом невдачі — людиною, яку не вдалося зламати ні катуваннями, ні психологічними пастками.
