26.04.2016, 20:40

Сегодня в Рубежном чернобыльцы вспоминали аварию, рассказывали о своих проблемах

Петр Владимиров | Все новости автора
facebook tweeter live rss

    30 лет назад, 26 апреля 1986 года, взрыв реактора на Чернобыльской АЭС нанёс жестокий удар по судьбам миллионов людей. Об одной такой судьбе мы сегодня говорим с Сергеем Чехутой – ликвидатором аварии на ЧАЭС, инвалидом второй группы.
- Сергей Николаевич, расскажите, как Вы оказались в числе ликвидаторов, в числе тех людей, которые первыми приняли на себя удар разбушевавшегося атома, защитив других людей, другие страны от возможно большей катострофы?<

- 1986 год. Лето. Я работаю на ООО «Краситель» начальником отдела. Раздается звонок из военкомата: мне предлагают прийти за повесткой. Утром 24 июля первая четверка офицеров запаса, рубежан - Владимир Джуран, Алексей Демченко, Владимир Штангеев (его уже нет в живых), Александр Гранкин – отправилась на ЧАЭС. Я вошел во вторую четверку, состоящую из офицеров, которая направилась на место аварии в этот же день. И назначили меня заместителем командира части по вооружению. Да, надо честно признаться, что по дороге в Чернобыль были и такие, которые резко вспомнили, что они больные, им нельзя туда ехать, и они «потерялись» по дороге, покинули поезд. Потом была Белая Церковь, село Оранное Киевской области. В последнем и был разбит военный лагерь нашей 25-ой отдельной бригады химзащиты Киевского военного округа. Здесь, по соседству с тридцатикилометровой зоной, в палатках, мы жили и отсюда каждый день выезжали на атомную станцию, чтобы бороться с атомным смертельным Молохом.
- Первое впечатление, когда Вы приехали в Припять?
- Первое впечатление – жуткое. Поразил красивейший город Припять. Все цветет. Все деревья, растения, цветы благоухают весной, а людей нет. Пустота. Красавец город –мертвый.
- Кто они – первые ликвидаторы аварии?
- Сначала приехали срочники, потом запасники, мы их называли «партизаны». Это настоящие мужественные люди, которые служили в армии и имели боевую закалку.
- Насколько работа вверенной вам части была реально опасной…?
- - Не буду много говорить по этому поводу. Наш 731 отдельный батальон называли батальоном смертников. Название говорит само за себя, насколько опасна - не опасна была наша работа. Ровно в полночь каждый день проводился военный совет, который определял задачи на следующий день. Работали мы в три смены. Первая – с 6 до 13, вторая – с 13 до 19 и третья – с 19 – до часу ночи.
-Как проходили в зону, какой был контроль?
- Существовали специальные пункты – ПУСО (пункт специальной обработки техники). Они были расположены возле 5 и 6 реакторов.
- ?!
- Да, не многие знают и о таких. Было четыре рабочих реактора, а эти реакторы (5 и 6) строились. Отсюда мы ездили на смертельный четвертый реактор. Если машина не проходила последнее ПУСО «звенела», ее возвращали назад, и все начиналось сначала – с первого пункта. Бывало, водители сдирали и краску новеньких авто, а она все равно «звенела». Место работы было разбито по секторам в зависимости от степени опасности. В одном секторе разрешалось работать, например, час, в другом – 10 минут, в третьем – только одну минуту. Люди тоже проходили через специальные пункты - санпропускники. И такая же история: «звенишь» при проверке – тебя снова возвращают, снова мыться. Помогали друг другу драить тело до красноты, чтобы все-таки пройти санпропускник. Одежду, в которой работали, выбрасывали, тут же выдавали новую.
- Какая была у вас защита?
- Защита… Я бы ее назвал символической. Респираторы Р-2, «Лепесток». Альфа и бэта частицы пронизывают насквозь. Защитная одежда – больше для психологического успокоения. По этому поводу среди нас ходил анекдот.
- Товарищ офицер, а можно съесть чернобыльское яблоко?
- Можно. Но только потом кочан зарой в землю метра на два.
Есть внешняя радиация, есть внутренняя. Съесть, например, гриб с определенной дозой облучения значительно опаснее, чем внешне облучиться такой же дозой. А грибы там были величиной с половину кухонного стола. Яблоки такие огромные, что ветви деревьев ломали. Такая мутация от радиации…
- А что остальные энергоблоки, кроме аварийного четвертого?
- Их запустили, они работали. Вверху решили, что нужно картинки нормализации процесса, как будто все не так и плохо. И только в 2000 году президент Кучма своим распоряжением остановил работу и этих энергоблоков.
- Какие виды работ вы выполняли?
- Разные. Снимали метровый слой земли и увозили. На крыше работали солдаты. Надо в течение минуты сгрести мусор и бросить его вместе с лопатой вниз. А были и более опасные задания. На 4 энергоблоке работали и японские роботы, и советские, но тяжесть легла на плечи наших простых солдат. Были и смертельные близ – задания. Например, вертолеты с воздуха бросали в пасть реактора песок и прочие материалы. Куда бросать – они ориентировались по красным флажкам. Но бывало, что сами флажки сбивали. Чтобы восстановить на место флажок вызывался доброволец. Задание: ставишь флажок, получаешь медаль за отвагу и отправляешься сразу домой. Добровольцы у нас всегда были и на такой смертельный «трюк!. Я их сам видел. Хотя, по большому счету, мы все были добровольцами, кроме единичных тех, которые сбежали еще с поезда. Честно говоря, я как заместитель командира порою просто жалел прибывавших совсем молоденьких курсантов спецучилищ, старался не ставить их на самые опасные участки. Их «на практику» посылали. Потом звонили мамы, благодарили…
Сергей Николаевич помолчал, как будто вспоминал лица знакомых, друзей, чернобыльцев. И тяжело добавил
- Обидно, что за годы независимости все приказы по чернобыльцам имели в основном одну тенденцию – сокращение льгот. И им, и детям чернобыльцев, а у погибшим – вдовам.
- Сколько Вы пробыли в зоне аварии?
- Находился на ЧАЭС полтора месяца, до 1 сентября. Дети в этот день пошли в школу, я возвращался домой…
Памяти Припяти
Хоронили деревья, их птицы с утра отпевали,
Голосили ветра, плакал дождь, омывая листву.
Хоронили цветы, к лепесткам их цветы возлагали,
Хоронили и город, навек поклонившись ему.
Если это не впрок, то мы все распадемся, как атом,
На убийства и ложь, на валюту и на пустоту.
Если это не впрок, то какого же прока нам надо?
«Мир спасет красота»… Ну, а кто же спасет красоту?
 
Ще багато поколінь будуть з жахом згадувати цю трагедію. Ми ж ніколи не забудемо тих, хто заплатив своїм життям і здоров'ям за наше благополуччя.
ПАСІЧНІК ВІКТОР ПАВЛОВИЧ
- 2 квітня 1986 року після добового чергування мені сказали, що терміново треба з’явитися до управління у місті Луганськ. В ранці я сів на автобус і приїхав, був я там не один, співробітники всієї області сиділи у залі. Нам повідомили, що треба їхати до Чорнобиля, саме тоді настрій погіршився, але не один мускул мого обличчя не видав мене, я чітко усвідомлював, що це наказ. Не було навіть часу на роздуми їхати чи залишатися вдома ми просто виконували свій обов’язок… Деякі співробітники влаштовували сварки та кидали посвідчення і звільнялися.
Чи було мені страшно?, перепитує Віктор Павлович, і одразу відповідає на своє запитання - твердим «Ні», я навіть не міг уявити, що зі мною буде!
3 квітня ми виїхали до Київа, а 5 квітня вже були у місті Полесское, розповідає Віктор Павлович. На вулиці було дуже тепло і світило весняне сонечко, про яку небезпеку ми могли думати? Ми були зовсім молоді.
По прибуттю на місце служби, нам розповіли правила поводження на території та час чергування, коли я почув, що буду стояти на КПП 12 годин через 12 тоді я дуже зрадів, що не навмисно узяв із собою 2 фотоапарати. У мене буде час для улюбленої справи… Ще моїм завданням було здійснення пропускного режиму на КПП і недопущення вивезення із зони ЧАЕС зараженого обладнання.
Ми чергували та перевіряли транспорт, ще патрулювали по місту, охороняли від мародерів будинки, магазини, машини, намагалися по максимуму зберегти все те, що залишили місцеві жителі.
Наші кишенькові «олівці» показували свідчення від 3-х до 5-ти рентген за робочий день (12 годин), не враховуючи дороги туди і назад, а командир, «згідно з настановами», писав смішні цифри, зменшуючи дозу в десятки разів! І так кожного дня. Тобто, перевищував природний рівень фону в десятки разів. За нашими підрахунками, практично у кожного з нас було «в кістках» не менше 40-60 рентген. Не менше! Ми всі (я, у всякому разі, точно) повернулися додому з «індіанською» засмагою, а вона, вибачте, від дози в нуль цілих, нуль десятих з'явитися не може. Ні до того фізичних передумов.
Людей всіх евакуювали. Дуже вражала безлюдна територія. Було враження, що час зупинився. Крім домашньої худоби і собак по вулицям ні хто не ходив. Місцеві залишили все на своїх місцях, іноді навіть здавалося, що ми божеволіємо… Особливо запам'яталася красива природа, зелені ліси.
Годували нас дуже гарно, як кажуть «на убой» все про, що ми тільки могли мріяти, був справжній швецький стіл, ще пам’ятаю дуже смачний фруктовий сік ми пили його скільки хотіли.
Після чергування я домовлявся з командиром і ходив фотографувати, все що бачив, все що вражало… За три місяці перебування в зоні відчуження, я дуже мало відпочивав, у вільний час фотографував та проявляв знімки. Одного разу навіть зустрів співробітників військової прокуратури, які забрали мій апарат, думали що журналіст. Був дуже великий скандал…По закінченню відрядження нас знов привезли до Києва. Одразу додому я не поїхав, хотілося побачити родичів-дуже скучив. Коли повернувся в Рубіжне вже був наказ, і я одразу отримав звання старшина міліції, хоча був сержантом. Я продовжував виконувати свою роботу по охороні громадського порядку. Самопочуття було гарне, мене нічого не турбувало. Я тоді і уявити не міг наскільки жорстоко накаже нас цей,на перший погляд зовсім не страшний візит до зони відчуження. Ми були дуже молоді, а як відомо, ми не цінуємо здоров’я поки воно є. Не завжди одягали весь потрібний захисний одяг. Про це пошкодував я лише тоді, коли зрозумів, що втрачаю свідомість під час несення служби. Командир одразу відпустив мене на лікарняний, я довго з ним сперечався, а потім дізнався про смерть хлопців з якими чергував і потоваришував. Я перелякався, я ж зовсім молодий, не хочу помирати.Зараз мені 56 років, я пенсіонер в мене чудова дружина я виховую двох дітей, маю онуку від старшої доньки,мрію про онука. Насолоджуюсь кожним новим днем, займаюся улюбленою справою.Я не герой, я просто виконував наказ!, посміхаючись каже Віктор Павлович.
Керівництво Рубіжанського відділу поліції зазначає, що сьогодні незмінним залишається глибока повага до людей, які закрили собою світ від атомного лиха, яке вирвалось з четвертого блоку Чорнобильської АЕС. Ваш подвиг неможливо переоцінити. Бажаємо всім учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС невичерпної енергії, міцного здоров'я і благополуччя.
Жах Чорнобиля відчули всі, але ті, хто був в зоні, хто першими ступив у саме пекло з голими руками проти невидимого, підступного ворога, - занадто. Чорнобиль - гірка трава полин, раптово впала на рідну землю. Чорнобиль надовго, він назавжди. Дні найстрашнішої в світі атомної катастрофи будуть ще довго повертатися до нас болем та стражданнями. Про це ми зобов'язані пам'ятати завжди, а не тільки в сумні ювілеї. Чорнобиль - це наш спільний біль, але він же став символом перемоги людства над стихією. І сьогодні ми віддаємо належне всім, хто вніс гідний вклад у вирішення цієї виключно складним і відповідальним завдання, хто в ім'я цього йшов на подвиг. Все, без винятку, не вагаючись, ступили в атомне пекло і закрили собою людство, рятуючи нашу Землю. Ми схиляємо голови перед Вами і перед тими, хто віддав життя за нас.
Ліквідація наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції дала безпрецедентний досвід практичної взаємодії всіх служб Міністерства внутрішніх справ протягом тривалого терміну дії в екстремальній обстановці.
Вони боролися не тільки з мародерами і грабіжниками, що з'явилися в спорожнілих містах, але і з руйнівною для свого здоров'я силою радіації.
Аварія на ЧАЕС - це величезна біль українського народу. Ми завжди повинні пам'ятати про це, тому що той, хто забуває минуле, прирікає себе на повторення помилок.
 
    Видео: председатель Рубежанского ГДО «Союз – Чернобыль» Станислав Данилов говорит на митинге в сквере «Памяти чернобыльцев» о проблемах ликвидаторов.
 
 
 

Теги новостей: 
facebook tweeter live rss