Сватовский "Свитанок", Лидия Соколко

Соколко Лідія Василівна народилася 7 квітня 1953 року в с. Первомайськ Сватівського району, що на Луганщині. Після 10-річки закінчила поліграфічне училище № 26 в м. Харкові, працювала лінотипістом в Сватівській друкарні. Та потяг до мистецтва, до напруженої творчої праці допоміг їй оволодіти професією художника-педагога в Харківському художньому училищі. Після навчання повернулася в м. Сватове. Працювала редактором кіномережі районну. Потім художником оформлювачем в своєму рідному радгоспі "Петрівський". Там же викладала образотворче мистецтво в школі, вела художню студію. Вдома виховувала трьох діточок і писала вірші.

Нині викладає образотворче мистецтво в Сватівській школі мистецтв ім. В. Зінкевича. Творчо працює в жанрі пейзажу та портрету. Експонує виставки своїх картин.
Член літературної студії "Світанок" з 1968 року. Друкувалася в районці, обласних газетах, в журналі "Бахмутський шлях", в колективних збірках "Світанкові обрії", "Недике поле", "Оберіг надії". "Хлібодарна земля".
Деякі з її віршів стали піснями завдяки місцевим композиторам і виконавцям.
Вся її біографія відображена в її літературній творчості, як на долоні. У віршах - радість і печать її серця, найпотаємніші порухи душі. Читач зможе доторкнутися серцем до хвилюючої поезії, до краси тихих та ніжних образів.<

   КОЛИ Я СЛОВО ПРОМОВЛЯЮ
Немов коштовнії перлини,
Окрасу, гідність України,
Несу у серці рідне слово -
Просте, буденне і святкове.
Коли я слово промовляю, -
До серця звуки підбираю.
Вони завжди бринять в мені,
Немов акорди на струні.
Холоне серце, кам'яніє,
Байдужим бути не уміє
До зливи слів брудних, образ.
В житті такс було не раз.
Тоді душа, немов фортеця,
Від зла борониться і б'ється.
І тут мене рятує знов
До слова гострого любов.
Стає розчулена і ніжна,
Душа, мов квітка білосніжна,
Коли різницю пізнаю
Між слів "кохаю" і "люблю".
Тисячоліть прадавню мову,
Моїх батьків напутнє слово
До серця ніжно пригорну,
З ним проживу і з ним помру.

   ХЛІБОДАРНА ЗЕМЛЯ

Ти на мить зупинись,
В далечінь подивись, -
Місто Сватове, - як на долоні:
Тиха Красна ріка
У степу протіка -
Зелен-хвилі на вільнім роздоллі...
Із далеких доріг
З миром всіх на поріг
Сватівщина приймає гостинно,
Простилає до ніг
Вишиваний рушник,
Теплий хліб подає неодмінно.
Хлібодарна земля -
Рідна мати моя, -
Трудова і співуча й привітна.
У ранковій росі,
У весняній красі, -
Наче пишна черешня, розквітла...
Знає рідна земля
Моє добре ім'я.
Лиш вона дасть розраду і сили...
Тут всі болі мої
І надії мої,
Сивих друзів обличчя красиві.

    МІСТО СВАТОВЕ
Над річкою Красною Сватове рідне
Четверте століття вже гордо стоїть.
Хай вічно у щасті й добрі процвітає
Красиве містечко, де любо так жить!
Я знаю чудові міста в Україні,
Та рідному краю немає рівні.
О, Сватове миле, ти в серці єдине,
Тобі подарую найкращі пісні!
Даваймо його берегти і прикрашати,
Сім'єю великою дружною жить.
Бо місто оце, - наче рідная мати, -
Як можна цю землю святу не любить ?!

  МАМИНИ КОСИ
Ой, як моя мама посивіла...
Наче вишня в зиму розцвіла.
Заплітає довгі коси, мила,
Лагідні, неначе ковила.
А коли вона, простоволоса,
Пораючись, пісню заспіва, -
Світло, що в її іскриться косах,
Добротою дім наш осява.
Водограй шовковий - коси в мами,
Вдосвіта, на теплих подушках.
І завжди здавалось, перед нами
Крила, розпускає білий птах...
Спогади примушують журитись.
Скоро буду сивою сама.
Хочеться до мами притулитись,
Та лебідки ніжної нема.

  ЛАБІРИНТИ ЖИТТЯ
У складних лабіринтах життя
Знов шукаємо стежку до "раю".
У минуле нема вороття,
А чи будемо разом, - не знаю...
Недовіри надходить пора
У твердім чоловічому слові,
І надії свіча догора
На межі самоти і любові.
Випливає душа з забуття,
Охолоджує серце свідомість.
Мов поранений птах, - почуття,
Заніміла між нас невідомість.
Воскресити чи зможем серця
Для довіри, любові, єднання...
Сумніваємось ми без кінця
І принижене плаче кохання.

   РОЗКВІТАЛИ ЛІЛЕЯМИ
Розквітали лілеями
Ніжно-біло веселими
Легкі хмари вгорі:
Сонце з них милувалося,
Сполохнути боялося
Цвіт промінням своїм.
З вишини діставала їх,
Чистих і недоторканих -
Дарувала тобі.
В землю поглядом впитися,
Щоб на них не дивитися -
Спогадів не будить.
Бо пливуть розшматовані.
Хмари блідо-ліловії, -
Не лілеї вже, ні...

   ПЕРЕД ІКОНАМИ
Перед іконами стою, -
В твоєму, Отче, світлім храмі:
Святую благодать Твою
Зійти на мене я благаю.
Не бачу образів святих, -
Від сяйва свіч - закрила очі.
Допоможи здолати гріх, -
Моє єство - не має мочі.
Душа і плаче, і болить,
Вона для Тебе - храм пречистий.
А тіло все-таки грішить:
Воно кохає, хоче їсти...
Триликий Цар! Ти там і тут...
О, Трисвятий Творцю Всевишній,
Благословіння дай на труд
Твоїй рабі - земній і грішній.
Спали невидимі гріхи
В святім вогні, що очищає.
Лиш золоті душі скарби
Візьми собі усі, що маю.

   ОБЕРІГ КОХАННЯ
Були моя бабуся молоденька
Та й гаряче любили козака.
Дівчина, мов калинонька, гарненька,
Та випала їй доленька гірка.
У парі любо жити і радіти,
Та ясне небо хмара затягла:
На Січ поїхав ворога він бити, -
Сльоза розлуки серце обпекла.
Вона не зорі благала дістать,
Той козак зміг би й сонце дістати.
Попрохала листа написать, -
Все життя довелося чекати.
До болю цілувала на прощання,
Щоб пам'ятав освячений поріг:
"Єдиний мій, заручене кохання
Не проміняй на випадковий гріх".
Ридала гірко вірная козачка,
Молилася, щоб Бог його зберіг
Та й віддала палке своє кохання,
Подарувала, наче оберіг.
Вона не зорі благала дістать,
Той козак зміг би й сонце дістати.
Попрохала листа написать, -
Все життя довелося чекати.
Ніхто не скаже, чому на світанні
Закам'янів осиковий поріг,
Але вона в літа свої останні
Чекала козаченька із доріг.

   ЛИШ ПАХНЕ ЛИСТЯ.

О, літо бабине!
Останній теплий день!
Коштовне срібло в осені на скронях.
Дерева сиплять золото із жмень:
Неначе гривні - листя на долоні.
Із невідкіль - як можуть виникать
Такі чудові, витончені звуки?
...На відстані я стала відчувать,
Коли струну торкають Ваші руки.
Від чого тії порухи душі?
Лиш пахне листя, сонцем обігріте.
Під серця стук римуються вірші,
Але чи зможе хтось їх зрозуміти?
Погасне день, немов чиєсь життя,
Розкида листя вишня біля хати.
Скажіть, навіщо серцю почуття,
Коли все рівно їх не здарувати?
Я кину їх в дощів холодну рать,
Де вітер, наче вовк голодний, виє.
Осінню зливу буду я прохать -
Хай душу начисто від зайвого відмиє.

    НЕ ХОЧУ ДУМАТИ ПРО ВАС
Не хочу думати про Вас,
Але коли, бува, згадаю,
Якесь незнане ще тепло
Мене приємно огортає.
Здається, Божа благодать
Зійшла з небес у мою душу.
На жаль, у сяйві золотім
Самотньо я горіти мушу.
Не знаю, звідки це тепло.
Воно голубить і катує.
У ньому гину, та ніхто,
Мабуть, від цього не врятує.
Бо все нагадує про Вас:
То затяжна осіння злива,
То заметілі дивний вальс,
То ця мелодія красива.
Я назавжди забула Вас,
Та коли все-таки побачу,
Радію, що не видно, як
Моє серденько тихо плаче.

    СВЯТО ВАЛЬСУ
Це дивне свято - чудо із чудес:
У вальсі - юні леді закружляли...
Здавалось, білі ангели з небес
До Сватове на площу позлітали.

Всіх чарувала юність і краса.
У злагоді і музика, і рухи.
Затамували подих небеса -
Принцесам подавали принци руки.

Заяскравіли у квіток вуста,
Що на газонах Сватове буяли
І посміхались люди неспроста -
Мабуть, вони приємне щось згадали.

А натовп шепотів: "Яка краса...
Невже це слобожанські, наші дітки?"
Ніхто дівчат спочатку не впізнав -
Пливли вони у вальсі, мов лебідки.

До вічного торкнулися серця, -
Сам Штраус завітав на свято вальсу.
Кружляло й сонце в небі без кінця,
Здавалась площа Злагоди - палацом.

Гойдався в ритмах вальсу очерет,
Де плавно плине руслом річка Красна.
Це дійство запровадив наш поет,
Закоханий душею у прекрасне.