24.10.2017, 16:46

Культурна дружба чи зазіхання сусідів на українські землі?

Тетяна Фінкевич | Все новости автора

Болюче мовне питання не піднімалося б щоразу у різних регіонах України під різними приводами для збурення народу, якби його не фінансував хтось із сусідніх країн. Хтось такий, кому наші землі все ще не дають спокою. Цього разу дискусії виникли через закон «Про освіту».

Гроші – альфа і омега у нашій молодій державі. З них все починалося, навколо них все і крутилося, навколо них все вирує і зараз. Українська політична еліта на зорі незалежності зрозуміла майже одразу, що держава – це невисихаюче джерело грошей. Розпилювання радянського спадку, розподіл бюджетних коштів, освоєння іноземних кредитів, робота на замовлення донорських (в тому числі й недружніх) організацій інших країн, «сприяння» розвитку нових бізнесів – ставало звичним колом буденних обов’язків державних мужів. Влада без цього не мислилася і не осмислювалася. Лише конвертування керівних посад у капітал, лише закони в догоду бізнесу конкретних осіб, лише збагачення на механізмах роботи держави.<

Наш політичний бомонд багато років не замислювався про діяльність, спрямовану на розвиток країни. Якось нікому й на думку не спадало, що можна у владних кабінетах планувати не лише власне збагачення, а й запускати процеси, що призведуть до поліпшення життя народу, розвитку економіки, культури, науки і освіти, армії, медицини, сприяти визначенню українцями власної ідентичності, формувати політичну націю. І складалось так, що цілі покоління політиків нехтували стратегією майбутнього. Навіть сакральні для електорату «освіту, медицину, армію» розглядали лише з точки зору монетизації. А якщо іноземні партнери покращували матеріальні показники якоїсь оборудки через додавання опції краще пізнання культури дружньої країни, то наші радісно на це йшли, бо що лише за для додаткового відсотку вигоди, тобто дружби народів, не зробиш.

На державницькій інформаційній політиці не заробиш

А інформаційна політика в країні та формування єдиної нації – це взагалі питання особливе, неприбуткове, тому ним ніхто і не переймався. За всі роки незалежності відбулася плавна експансія інших культур від усіх кордонів, які заповнювали вакуум, що утворився. Російська, угорська, румунська та інші культури більше чи менше (залежно від об’єму коштів, що надходили з країн сусідів, які були зацікавлені в певних регіонах) підміняли українську, а наостанок майже її замінили. Особливо тонко і агресивно діяли росіяни. Українці навіть адаптувались жити комфортно в іншій, не українській, реальності. Приміром, в країні не було жодного глянцевого жіночого журналу державною мовою чи журналу для мам про дітей (і досі нема), а пісню українською на радіо в Києві можна було почути лише вночі. Погодьтесь, для держави, де половина країни носії української – це дещо замало. Державна мова поступово ставала необов’язковою в середині країни та біля кордонів. А деколи здавалося, що простіше без неї. Проте звідусюди ми чули викрики, як морально страждають національні меншини, особливо російськомовні, від насильницької українізації. Гроші на подібні меседжі лилися потоками із «дружніх» сусідніх країн.

Торгівля культурою призвела до війни

Чим закінчився той проплачений галас в Криму, ми вже побачили, і побачили для чого він був здійнятий на Донбасі. Можемо й далі звинувачувати у всьому Путіна, але без наших людей, що за гроші просували «руський мир» на найвищих рівнях, роз’ятрювали ворожнечу, закривали очі на недружню політику інших країн щодо українців, приймали закони, що підривали українську державність, у нього нічого б не вийшло. Торгували наші державні мужі українською культурою на ліво та право, поступово відмовляючись від всього українського на догоду сусіднім країнам… але чого не зробиш, як-то кажуть, для дружби народів.

Й навіть зараз чути голоси, що української треба менше, бо посваримось з росіянами, угорцями, румунами – необхідне підкреслити. І тепер, коли ми чуємо подібні меседжі, треба задуматись, хто і чому так гучно кричить? Придивитись до цих людей уважніше. Чи не відробляють вони, бува, якусь програму, що захищає інтереси інших країн?

Як на мене, кілька предметів у школі, що викладатимуться державною мовою, лише дещо розширять мовні можливості національних меншин та не створять непоправної ментальної травми для них.

Закон про освіту – турбота про безпечне майбутнє

Але повернемось до культурних зв’язків. Жодна із тих країн, що критикують новий закон про освіту, який нібито обмежує мовне самовираження представників інших народів в Україні, українцям на своїй території не пропонує навіть такого, за їхніми словами, мізеру. Всі ці так звані довготривалі «культурні зв’язки», що приймалися на найвищих рівнях, відпрацьовувались Україною в односторонньому порядку і приносили вигоду лише певним «бізнесменам» при владі. І ніхто українцям в інших країнах не давав жодних прав і свобод у такій мірі, на скільки це здійснювалось у нас. Українці на цих територіях позбавлені найменших можливостей для власного культурного існування і вимушені асимілюватися, адже кошти на підтримку їхньої культури нашою країною не виділялись. Тому радіймо, що прийняли «гучний» освітній закон. Після експертизи у Венеціанській комісії у ньому підправлять баланс відсотків у вивченні предметів українською та мовами меншин (якщо знайдуть якусь несправедливість). З одного боку це дасть нам право вимагати подібного закону для українців в Росії, Угорщині, Румунії, Словаччині, Польщі і наші земляки нарешті не втрачатимуть свою ідентичність в інших країнах. А з іншого боку – українські діти завдяки цьому закону через десять років вже не стоятимуть на порозі нової війни, бо між собою говоритимуть однією мовою. Сусідні країни матимуть на них значно менший вплив і відповідно організувати нову бійню на нашій території вже не зможуть, якими б сильними та хитромудрими вони не були.

Тетяна ФІНКЕВИЧ

Теги новостей: